Довгий час після монголо-татарської навали донецькі степи лишалися безлюдними, за що й дістали назву Дике поле. Лише в XV–XVІ століттях, коли на Хортиці під проводом Байди-Вишневецького зародилася козацька держава, там почали будувати козацькі зимівники, які із часом переросли в поселення. Із таких зимівників виникли пізніше Ясинівка, Дружківка, Бахмут (із 1924 р. – Артемівськ), Горлівка, Селидівка (Селідове), Слов'янськ, Краматорськ.
Одна з козацьких сторож була на Савур-могилі заввишки 277,9 метра , за 12 кілометрів на південь од сучасного міста Сніжного. За легендою, вона виросла на місці загибелі хороброго козака-характерника Сави-Савура. Коли вартових зненацька захопила татарська сторожа, він до останнього відбивався, а його побратим Харциз облився смолою й підпалив себе, щоб попередити Січ про небезпеку. І тоді земля піднялася вгору, щоб той вогонь було видно далеко. Це місце потім не раз згадувалося в народних думах і піснях. Серед них – і про Морозенка: «Поставили Морозенка на Савур-могилі: «Дивись тепер, Морозенку, на свою Вкраїну». Кажуть, що саме тут поховано славного козака. Відомо й декілька варіантів козацької думи про втечу трьох братів із турецької твердині Азова, за якою на Савур-могилі віддав Богові душу наймолодший брат, «піший-пішаниця», якому «пожар ніжки піджигав, кров сліди заливав, плач голову знемагав».
Форпостом козацтва, а разом із тим – і православ'я, став у ті часи відомий Святогірський монастир, який, за однією з легенд, започаткували монахи Києво-Печерської лаври після зруйнування Києва 1240 року ордами Батия. Сюди йшли козаки після звершення звитяжного подвигу, тут же розміщувалася козацька сторожа.
В універсалі Богдана Хмельницького, оголошеному в Білій Церкві 15 січня 1655 р., кордони земель Запорозької Січі на сході визначено так: «...від Самарських земель через степ до самої річки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського козаки запорозькі свої зимівники мали й те все, щоб непорушно навіки при козаках запорозьких лишилося». Однак у XVІІ столітті московські царі почали активно використовувати Святогірський монастир для квартирування своєї сторожі. Проти цього активно виступав слобідський полковник Іван Богун, який кілька разів намагався вигнати з монастиря царську сторожу. Як відомо, 1654 року після Переяславської ради він не присягнув на вірність московському цареві.
Після розгрому Запорозької Січі, Катерина ІІ подарувала південні землі, також і Святогірський монастир, який закрили, своєму фаворитові Григорію Потьомкіну. Обґрунтовуючи це рішення, імператриця заявила, що всі ці землі споконвіку належали Росії: «...хоч вони й становлять частину Малоросії, але, однак, не належали й не могли належати запорозьким козакам, тому що вони в самому своєму існуванні не мали жодного законного початку, отже, ніякої земельної власності, а їх (козаків. – Авт.) терпіли в місцях, де вони засіли, замість попередньої військової сторожі». Однак у кінці XVІІІ століття тут проживало 85% українців і 15% росіян.
Донецька область на карті України
Карта Донецької області