Лютий. Ще стоїть зима. Але душа в сум'ятті, рветься, як в сітях, в очікуванні весни. У пам'яті оживають безсмертні рядки Пастернака: «Февраль. Достать чернил и плакать!» Так, можна сісти за стіл і сповідатися у віршах. А ще, коли тужливо і сумно, коли навколо «грохочущая слякоть Весною черною горит» (знову ж словами Пастернака), можна просто подивитися гарний фільм про кохання.
Оскільки 26 лютого - день народження французького письменника Віктора Марі Гюго, особливих труднощів з вибором того, що саме дивитися, не виникло: однозначно, «Собор Паризької богоматері», екранізацію знаменитого роману, створену в 1956 році режисером Жаном Деланнуа.
26 лютого, рівно через 213 років з дня народження великого француза, як завжди, о 15.00 публіка зайняла свої місця в кінозалі. І ось, задаючи високий емоційний стан всім присутнім, зазвучала знаменита на весь світ «Bell» з мюзиклу «Нотр-Дам де Парі» в оригінальній версії. Три чоловіки, три освідчення в коханні. Кожній жінці, яка була в залі, здавалося, що вони, ці зізнання, призначені тільки їй одній.
Презентація про Собор, про його оспівувача - Віктора Гюго, його мешканців - героїв роману, підготовлена бібліотекарем Кравченко І. А. і показана далі, дозволила ще глибше перейнятися атмосферою анонсованої кіноісторії.
Трагічна повість Есмеральди, сумирно закоханого в неї горбаня Квазімодо, палаючого злочинною пристрастю архідиякона Клода Фролло, нікого не залишила байдужим. Майже двогодинний «Собор Паризької богоматері» був переглянутим на одному диханні. Ні шепотіння, ні репліки.
А в кінці знову звучала «Bell». Цього разу російською мовою і в супроводі зорового ряду - кадрів з тільки що переглянутого фільму. Як кульмінація. Як підсумок.
Зустріч закінчилася. Публіка розійшлася. За вікном, як і раніше, стояв мрячний лютий. А в душі, замість туги і зневіри, оселився якийсь томливий захват. І у вухах безперестанку звучало:
Бред,
полночный бред терзает душу мне опять,
О, Эсмеральда, я посмел тебя желать…
