Івану Котляревському- 250 років . Хто не знає безсмертної «Енеїди», якою понад двісті років захоплюються мільйони українських читачів?! А от чи всім відомо, що в житті її автора,— Івана Петровича Котляревського,— були двобої на шаблях і серйозні дипломатичні доручення, були дуелі й нещасливе кохання... Життєрадісний і веселий дотепник за вдачею, Іван Котляревський був хоробрим і мужнім - справжнім українським лицарем. Навчання в семінарії, кар'єра канцеляриста не приваблювали його, тож він узявся вчителювати в заможних родинах. І в одній такій родині припала йому до серця гарна співуча дівчина-кріпачка на ім'я Наталка. Він надумав викупити її з кріпацтва, але поміщик тільки поглузував з такої забаганки горопахи вчителя. Отоді-то Іван Котляревський вступив на військову службу, сподіваючись дослужитися до офіцерського звання, щоб вести переговори на рівних з поміщиком-кріпосником.

    За два роки дістав звання прапорщика. Саме тоді знайомий земляк привіз із Петербурга в полк веселу книжку, яка зацікавила офіцерів. Це була «Енеїда» Івана Котляревського, власне, надруковані без згоди автора три частини незакінченого твору, що ширився по Україні у рукописних списках. Офіцери зразу ж влаштували вечірку, на якій було виголошено чимало тостів за талановитого прапорщика-поета. Тільки один офіцер, що знав І. Котляревського з часу його вчителювання у хазяїна Наталки, почав розпатякуватись, як він хотів зневажити дівчину-кріпачку. Страшенно обурившись, І. Котляревський з іронічною усмішкою підняв келиха за «мерзотника й негідника». Дуель була неминуча...Наступного ранку на березі Дніпра пролунало два постріли: одна куля зірвала лівого погона з плеча автора «Енеїди», а інша скосила офіцера-негідника. Шляхетному захисникові дівочої честі офіцери вручили срібну татарську шаблю, яку щороку присуджували тому, хто виявляв лицарську сміливість.

    Після цього Іван Котляревський міг братися за викуп з кріпацтва коханої дівчини. Та почалася російсько-турецька війна 1806—1807 рр., і він опинився на фронті в штабі командуючого корпусом, мав уже чин штабс-капітана. Одного разу в переговорах з буджацькими татарами йому довелось, крім хисту дипломата, виявити ще й особисту хоробрість. Татарський воєвода наполіг завершити переговори поєдинком Івана Котляревського з бувалим воїном-татарином. Однак недовго тривав брязкіт зброї — до ніг воєводи упала половина шаблі татарина від вдалого удару штабс-капітана...

    По закінченні війни Іван Котляревський вийшов у відставку і цілком віддався літературній творчості. Проте влітку 1812 року в душі поета прокинулось воєнне завзяття. За сімнадцять днів він сформував на Полтавщині козачий кінний полк для боротьби з Наполеоном. Іван Котляревський не мав своєї родини — за роки військової служби та житейської суєти загубив Наталчині сліди. Пам'ять про кохану дівчину ожила в імені і образі героїні його п'єси «Наталка Полтавка», що разом із безсмертною поемою «Енеїда» стали безцінним надбанням культури нашого народу.

Багато біографів схиляються до того, що саме через нещасливе кохання учитель Котляревський пішов в армію і до кінця життя так і не одружився.

Замолоду вчителював на Полтавщині по панських маєтках і був закоханий в одну свою ученицю, Марію. Батько її до Котляревського ставився добре, але Марія вже була обіцяна іншому. Учителеві на це натякнули. Він негайно покинув і той маєток, і цивільне життя, й пішов в армію. Став кадетом Сіверського карабінерського полку.

27-річний кадет — незвичайно для тих часів. Учинок цілком донкіхотський: сісти на коня й залишатися гордим сумним лицарем, вірним своєму коханню. Він потім так і не одружився. А мундир, можливо, нагадував йому про обітницю самотнього лицарства. «Дон Кіхот» Сервантеса, до речі, був у його бібліотеці, серед античних і нових книжок.

Поема «Енеїда» стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою.

Хоча його «Енеїда» мала великий резонанс у всій Російській імперії. Котляревського друкували в тодішніх престижних журналах поруч із Пушкіним. Утім, видати «Енеїду» так і не зміг: просив 2000 крб., а московські видавці не давали й половини. Відставний майор Котляревський мав пенсію 500 крб. на рік.»Енеїді» присвятив понад чверть століття

"Наталку Полтавку” найбільше ставили за німецької окупації.

Ця п”єса — праматір нової української драми. Сюжет нібито й невибагливий, а її популярність не згасає вже майже 200 літ. Пік припав на Другу світову. "Наталку” ставили по обидва боки радянсько-німецького фронту, і то частіше — на окупованій території. Те, що коханого десь нема "вже четвертий рік”, діяло на публіку магічно.

У радянському театрі персонажів п‘єси вульгаризували. У Наталці підкреслювали "простоту”, а Возного грали як смішного дурня. Насправді ж Котляревський писав цю роль для себе і з себе. Та й не простого роду ні Наталка, ні Возний. Вона співає пісні Марусі Чурай, він — пісні на слова Сковороди — "Всякому городу нрав і права”. Отже, не рядовими особистостями були обоє. В історії нашого театру були спроби зробити Возного героєм-донкіхотом, філософом-сковородинцем. Але помітного успіху не мали.

Віддав 25 років службі на посаді наглядача (директора) дому виховання дітей бідних дворян у Полтаві. За це, власне, й одержав від царя чин майора.

На його могилі в Полтаві на першому пам’ятнику було написано: «Майор Котляревский, сочинитель малороссийской «Энеиды». Через 100 літ пам‘ятник оновили і згадка про військовий чин зникла.

Прямих нащадків він не залишив. Перед смертю відпустив на волю кріпаків — шість душ. А дім на горі в Полтаві заповів своїй економці, Мотрі Векливечивій, унтер-офіцерській вдові. Кажуть, у них був таємний роман. Так це чи ні — ніхто вже не дізнається.