Центральна міська публічна бібліотека
Довідково - інформаційний сектор
Я українець. Оце і вся моя біографія...
(До 86 річчя з дня народження Василя Симоненка)
#СПИСОКДЛЯПРОЧИТАННЯ
Шановні користувачі!
Сьогодні 86 років від дня народження Василя Симоненка – українського поета, журналіста та правозахисника."Вдумливий, спостережливий, серйозний", ? так говорили про Василя Симоненка його друзі та рідні. Літературні критики називали його "поетом без каменю за душею". А Євген Сверстюк якось зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати, як частину історії України.
Маємо надію, що підібраний нами матеріал про Василя Симоненка буде цікавий і Вам, наші шановні читачі!
Запрошуємо до знайомства.
Читайте українською у будь-якому форматі !!!
Довідково-інформаційний сектор бібліотеки завжди з Вами!
Я — твій ровесник. Доля моя куца...
В.Симоненко
Поет «гніву і любові» Василь Симоненко (1935-1963) з’явився на світ у селі Біївці Лубенського району Полтавщини. Дитиною пережив лихоліття Другої світової, повоєнний голод і холод. Вчився на факультеті журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Під час навчання працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником літстудії. Тоді ж почав писати вірші. Після закінчення вишу – співробітник газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». За свою небайдужість та активну громадянську позицію всюди зазнавав цькувань з боку владних партійних структур. У 1962 році Василь Симоненко разом з друзями віднайшов місця масових поховань жертв сталінських розстрілів на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні, за що був жорстоко побитий кагебістами. Відтоді він заслаб, а невдовзі й помер – у 28 років. І хоча доля відміряла Симоненку вкрай мало, він вважається одним із найяскравіших шістдесятників, адже його поезії – згустки високого гуманізму – були своєрідною предтечею усього руху опору 1960-1970-х років. Творчість
Відчуваючи наближення кінця, Василь Симоненко нотував у своєму щоденнику: «Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене більш ніж достатньо». Через п’ять місяців після цього його не стало.
1965 року Симоненка висунули на Шевченківську премію. Проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в незалежній Україні посмертно.
Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963). Василь Симоненко прожив неповних 29 літ, із них на літературну творчість припадає 10. За життя поета вийшла друком лише одна збірка – «Тиша і грім», друга побачила світ тільки після його смерті.
Олесь Гончар назвав Симоненка «витязем молодої української поезії», Василь Захарченко – «поетом з горніх Шевченкових долин». Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само».
Один з найвідоміших віршів В. Симоненка «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За формою, це власне колискова пісня. Але, не зважаючи на назву, це пісня люблячого батька. За змістом, духовним наповненням це заповіт поета усьому українському народу: « Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Саме ці знамениті слова викарбувані на пам’ятнику В. Симоненку в Черкасах. Друга частина цієї поезії, покладена на музику А. Пашкевича, стала відомою піснею, і лунає як гімн синівської любові до рідної землі.
Напровесні 1960 року в Києві був заснований Клуб творчої молоді. Так з’явилася ініціативна група, яка ставила своєю метою об’єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України.
Хоч на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Ліною Костенко, Аллою Горською, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Миколою Вінграновським, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком, він став душею цього Клубу.
Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960–70-х pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), таврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові[недоступне посилання з вересня 2019]») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї Батьківщини («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев»[1], «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).
Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики, став на шлях, указаний Т. Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини XX ст..
Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973).
В УРСР по смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном).
Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим замовчуванням її, водночас канонізуючи підцензурну спадщину померлого поета як бездоганно «партійну». Але після 1972, за виразної тенденції до замовчування творчості Симоненка загалом, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі (М.Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадської мужності поета, дістала поезія Симоненка у самвидавній критиці (Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк).
1965 року Симоненка висунули на Шевченківську премію. Проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в незалежній Україні посмертно.
Радимо прочитати із фонду бібліотеки:
Твори:
Симоненко, В.А. Лебеді материнства [Текст] : поезія, проза / В. А. Симоненко. - Дніпропетровськ : Промінь, 1989. - 224 с.
Симоненко, В.А. На схрещених мечах. Вибрані твори [Текст] / В. А. Симоненко. - К : Пульсари, 2004. - 384 с.
Симоненко, В.А. Поетична спадщина.:Коротка біографія письменника. Тексти віршів. Аналіз творчості митця. Зразки учнівських творів. Посібник для 11 класу. [Текст] / В. А. Симоненко. - Харків.:Ранок, 2004. - 64 с.
Симоненко, В.А. Ти знаєш, що ти людина.: Вірші, сонети, поеми, казки .Вибрані твори [Текст] / В. А. Симоненко. - К : Наукова думка, 2005. - 296 с.
Симоненко, В.А. У твоєму імені живу: Поезії, оповідання, щоденник, листи [Текст] / Упоряд. та післямова В.В.Яременка; Передм. О.Г.Гончара; [Іл. В.І.Касіяна, М.І.Стратілата; Упоряд. фотоіл. матеріалу Д.С.Чередниченка]. – 3-тє вид / В. А. Симоненко. – К.: Веселка, 2003. – 382 с.
Про автора:
Косів М. Поезія Василя Симоненка як символ епохи шістдесятництва// Дзвін. - 2015. - № 1. - С. 149.
Мовчун, А. Василь Симоненко, який був більшим за самого себе... (08 січня 1935 року - 13 грудня 1963 року): // Початкова школа. - 2015. - № 5. - С.45.
Печарська А. Поезія Василя Симоненка у світовому контексті: минуле і сучасне// Слово і час. - 2015. - № 1. - С.31.
.Ткаченко, А.О. Василь Симоненко: Нарис життя i творчостi. - К.: Днiпро, 1990. - 312с.
Шарговська, О. "Били. Чим - не знаю. Якість товсті палиці шкіряні. З піском чи що": поет Василь Симоненко помер після побоїв у міліції// Країна. - 2015. - № 1. - С.55.
#СПИСОКДЛЯПРОЧИТАННЯ підготувала провідний бібліограф довідково-інформаційного сектору Шпакова Н. М.