Я говорив це тобі колись, говорив – книги й рослини творять, лікують... С.Жадан
Сергій Жадан
З цього пагорба видно доми,
кинуті напередодні зимівлі.
Протяги, комини і дими.
Латані до холодів покрівлі.
Зраджені пси. Заміські будівлі.
Чорні дерева. Кінець зими.
Тут, де чути пізні гудки
і оголошення на сортувальній,
ніч підіймається від ріки,
гасить ліхтар – помаранчевий, дальній.
Довго сидять в придорожній їдальні
насторожені чоловіки.
Тому, хто сходить щоранку на схил,
тому, хто в тумані рахує цистерни,
наповнені мороком, стане сил
слухати ці залізничні майстерні.
Теплі біблійні рослини терни.
Вихоплене відчуття вітрил.
Слухай, як по обіді дзвенять
сосни, мовби недільні дзвіниці,
слухай, як діти йдуть із занять,
слухай, лишаючись наодинці.
Спраглі гінці, тривожні суниці.
Рештки сумнівів і сум’ять.
Знати й повторювати: оминай
місто за пагорбами, в долині.
Cвітить вогнем прикордонний Синай.
Зводиться ліс на червоній глині.
Терни сухі і неопалимі.
Темної ночі тихий Дунай.
Я говорив це тобі колись,
говорив – книги й рослини
творять, лікують. Сніги зайнялись.
Довго минатимуть ці години.
Тло наше, роблене з каменю й глини.
Співи чиїсь і відлуння чиїсь.
Я ж говорив тобі, що не дарма
пагорби сповнюються голосами.
Все, що надумала ти сама,
все, що озвучене цими часами –
вітер над ріками і лісами.
Дивне століття. Довга зима.
Тут, де врешті зійшлися ми.
Все спочатку, як речення в книзі.
Вийти на пагорби із зими,
розрізняючи смуток в утісі.
Перший птах при холодному лісі,
ніби ліхтар серед пітьми.