У 2019-2020 роках Дипломатична академія України при МЗС за підтримки Фонду Еберта в Україні підготувала масштабне експертне дослідження – "Концепцію зовнішньої політики України".

Цей документ презентували у Києві 6 жовтня.

"Європейська правда" публікує у скороченому вигляді одну з його частин, присвячену відносинам України та НАТО.

* * * * *

Реалізація цього стратегічного наміру залежить від бачення Україною свого місця на європейському фланзі НАТО, а також від здатності довести членам Альянсу нагальність і перевагу такого рішення.

На відміну від часів холодної війни, зараз країни Європи дуже по-різному бачать виклики та загрози власній безпеці. На додачу до цього увага США змістилась на Китай, що зменшило вагу європейських справ.

Усвідомивши факт і масштаби агресії РФ проти України, Альянс здійснив певну переоцінку викликів та загроз з боку Москви. Швеція та Фінляндія активізували безпекову взаємодію як одна з одною, так і з НАТО.

Одночасно криза солідарності (острах, що гарантії колективної безпеки не спрацюють) підштовхує Польщу та Румунію здобути додаткові запевнення та ще більше залучити на свій бік США, закуповуючи американську зброю та техніку і пропонуючи розміщення на своїй території додаткового контингенту ЗС США (понад 5 тис. у Польщі). Авіацію СРСР/РФ замінюють на американську та європейську Угорщина, Чехія, Словаччина, Болгарія.

Та навіть попри те, що за Дональда Трампа США жорстко стимулюють європейських союзників виконувати свою частину зобов’язань щодо спільної оборони (зокрема, щодо витрати 2% ВВП на оборону та 20% оборонних бюджетів на оновлення озброєння і техніки), європейські держави досі не повною мірою відповідають цим критеріям.

Так, Німеччина планує підвищити оборонний бюджет до 1,5% ВВП лише у 2024 році (53% німців взагалі виступають проти збільшення витрат на оборону). Навіть найбільш боєздатна Велика Британія зіштовхується з проблемами: плани щодо збільшення особового складу ЗС три роки поспіль зриваються, відбувається скорочення Королівського флоту та ядерного потенціалу країни.

Зближення РФ і Туреччини не лише погіршує ситуацію для чорноморських країн, а й ставить під загрозу південно-східний фланг та нестабільні і вразливі до російських впливів Балкани.

Викликає занепокоєння стан боєготовності центрально- та східноєвропейських країн, які мають обмежені ресурси.

Тож можна констатувати, що сили європейських союзників не є адекватними загрозам з точки зору критичної оцінки їхньої боєздатності.

Іншу важливу проблему становлять суспільні настрої.

Підтримка членства Німеччини в НАТО з 68% у 2017 році знизилась до 54% в 2018-му, у Франції – з 54% до 39%.

Готовність захищати інших союзників в Європі висловлює понад половина опитаних європейців: 66% британців, 58% німців та 53% французів. А якщо доведеться йти на допомогу американцям, то свою готовність висловили лише 27% німців, 42% французів та 45% британців.

Якщо Росія є стороною конфлікту з одним з її сусідів-членів НАТО, то 48% німців, 38% французів та 30% британців не вважають за потрібне прийти на допомогу.

З тим, що Україна має стати членом НАТО погоджуються близько половини німців, французів та голландців, 76% поляків, 72% литовців (решта – проти).

У політичних та експертних колах скепсису ще більше. Навіть найбільші прихильники України серед колишніх іноземних урядовців та дипломатів, а також співробітників аналітичних центрів доволі скептично оцінюють перспективи членства України і шукають "прийнятні" формули на його заміну. Лунають пропозиції Україні, Росії та НАТО погодитись, що українське членство в НАТО зараз є не на часі, поширюються ідеї обмеженого суверенітету ("фінляндизація").

Між тим повернення України до сфери російського впливу означало б кардинальне погіршення безпекового середовища, загрозу втрати Україною суверенітету, незалежності, територіальної цілісності, демократичного розвитку, прав і свобод громадян, а також унеможливлення зростання добробуту через запровадження неефективної політико-економічної моделі російського зразка.

За цих умов перед Україною постає завдання з чотирьох складових:

По-перше, реальні зміни у політичній та економічній площині, боротьбі з корупцією, а також трансформація сектора безпеки і оборони у відповідності до цінностей та цілей Заходу є необхідними для посилення стійкості суспільства та держави у протидії агресивній зовнішній політиці Кремля. Вони ж слугуватимуть підставою для наших партнерів до наближення (approximation) та у кінцевому рахунку – повноцінної інтеграції до НАТО.

По-друге, сусідні держави та окремі країни Північної та Західної Європи мають стати пріоритетом взаємодії за принципом "все, що можливо, аж до рівня членства". Це означає усунення перешкод до поглиблення взаємодії у безпековій та оборонній сфері, відновлення та посилення довіри, поглиблену взаємодію у питаннях оцінок безпеки та опрацювання скоординованих зовнішньої та безпекової політик, відкритість для партнерів оборонно-промислового комплексу як передмови для реалізації спільних проєктів.

По-третє, пріоритетне залучення Сполучених Штатів в українську економіку, енергетику, ОПК та інші сфери створюватиме сприятливі умови для набуття статусу пріоритетного союзника поза НАТО (що дає розширені можливості, але не гарантії безпеки) та, у перспективі, союзницьких відносин (з гарантіями безпеки). У цьому контексті ефективно працює польська модель особливих відносин (надійного та корисного партнера – американського форпосту в Європі).

По-четверте, крім просування загального наративу щодо цінності України в НАТО для країн-членів, необхідно запровадити цільові меседжі та кампанії для окремих країн, зокрема, тих, де поширені скептичні настрої щодо членства України в Альянсі.

Треба усвідомлювати, що майбутнє Альянсу, його здатність проактивно діяти та концептуальне майбутнє не виглядають безхмарними.

Втім, це зовсім не означає недоцільність прямувати до членства в Альянсі.

Реформування сектора безпеки і оборони у відповідності до стандартів НАТО (навіть за умов віддаленої перспективи членства), здійснення трансформацій у суспільно-політичній та економічній царинах (політична частина критеріїв щодо членства) сприятиме перетворенню України на потужну, у тому числі у військовому плані, державу. За таких умов Україна з безпекової проблеми може перетворитися на невід’ємний елемент європейської архітектури безпеки.

Ревізіоністська політика Російської Федерації є однією з найскладніших проблем на порядку денному Альянсу. РФ, зокрема, проводить цілеспрямовану політику щодо політичної дестабілізації країн євроатлантичної спільноти, надаючи підтримку популістським рухам, активно використовуючи засоби інформаційної війни, а також посилює військову загрозу внаслідок нарощування військової присутності РФ шляхом інтенсивної мілітаризації Криму, Чорноморського басейну та Калінінградського анклаву.

Викликом залишається невизначеність питання лідерства Сполучених Штатів. Також виникає загроза єдності НАТО через відсутність системного концептуального переосмислення ролі Альянсу в сучасному світі. Окремим викликом для союзників є розширення функцій НАТО. 

Гібридні загрози залишаються серйозним викликом для Альянсу – окупація і незаконна анексія Криму та агресія на Сході України є типовим прикладом спільного використання нетрадиційних методів і традиційної військової сили для досягнення Росією її стратегічних цілей. Тому об’єктивна реальність вимагає від НАТО розробки відповідних засобів протистояння та попередження гібридної агресії.

Україна, яка безпосередньо пов’язана з зазначеними викликами та загрозами, мимоволі опинилася у становищі полігону гібридної війни новітнього часу.

З огляду на зазначені виклики, євроатлантична інтеграція України є об’єктивно необхідною. Це безальтернативний вектор зовнішньої політики для Києва, який водночас є викликом для Брюсселя.

Не надаючи ПДЧ Україні, Альянс надсилає негативний сигнал Москві, що спонукає її до активних дій із закріплення регіону у своїй сфері впливу. Крім того, отримання ПДЧ має для України вагоме внутрішньополітичне значення. Якщо Україні не нададуть ПДЧ протягом найближчих трьох-чотирьох років, українці розчаруються не тільки в Альянсі, але й у владі, яка ставить для країни нереальні цілі.

Відсутність досяжних орієнтирів, якими можна вимірювати прогрес євроатлантичної інтеграції, є найзначнішим викликом для української влади.

Зважаючи на потребу посилення обороноздатності України та ключову роль, яка в цих процесах відводиться відносинам з партнерами, доцільно також поглибити військово-оборонне співробітництво з країнами "Бухарест 9", що репрезентують Східний фланг НАТО, за рахунок створення субрегіональної платформи для держав-аспірантів – Грузії та України, а потенційно й для Молдови. Таке об’єднання необхідне для прискорення реформування національних секторів безпеки та оборони за стандартами НАТО, набуття відповідності критеріям членства в Альянсі.

Співпраця з форматом "Бухарест 9" сприятиме синхронізації політики, зокрема – щодо протидії гібридним загрозам з боку Росії. Це створить новий механізм комунікації між країнами, які напряму зацікавлені в посиленні безпеки Центрально-Східної Європи. Для України буде забезпечений інституційний майданчик для відпрацювання практичних дій (військові маневри, співпраця ОПК, військово-політичні консультації, обмін розвідданими тощо) в контексті реалізації євроатлантичної перспективи.

Ідея створення платформи для країн-аспірантів НАТО в регіоні відображає позицію США щодо зміцнення регіональної безпеки через створення нових локальних альянсів, яку вона вже впроваджує на Близькому Сході (так зване "Арабське НАТО") та в Сахелі. Тому платформа під егідою об’єднання "Бухарест 9" напевно отримає всебічну підтримку США.

Субрегіональна платформа може стати наступним етапом розвитку відносин України, Грузії, Молдови з Альянсом, форматом регіональної взаємодії, підготовкою для отримання ПДЧ в контексті досягнення фінальної мети – членства в НАТО. Такий формат існував у Вишеградській групі в 1990-х роках для країн Центрально-Східної Європи, які прагнули євроатлантичної та європейської інтеграції. Забезпечуючи статус країн-аспірантів, стимулюючи виконання річних національних програм (або ПДЧ після його надання), платформа стимулювала б розвиток відносин України, Грузії та Молдови з Альянсом.

Символізм створення у Чорноморському регіоні інституційного безпекового об’єднання, базованого на євроатлантичних цінностях, в умовах наростання російської загрози важко переоцінити. Москва побачить чіткий сигнал щодо наявності червоних ліній для своєї поведінки. Зі свого боку Захід отримує важливий інструмент стримування агресивної політики Російської Федерації.

Україна має робити акцент не на посиленні загрози конфронтації з Росією, а на зміцненні спроможностей НАТО.

Цьому сприятимуть реалістичні ініціативи з чіткими індикаторами виконання на субрегіональному рівні за сприяння близьких партнерів України зі Східного флангу Альянсу.

Лише за цих умов євроатлантична інтеграція для Києва стане не утопічною абстракцією чи мрією, а реальною перспективою, яка допоможе ефективно реалізувати стратегічні інтереси України та захистити свою національну незалежність і суверенітет.

Рекомендації

Крім головного завдання – утворення згаданої стратегічної платформи України, Грузії та Молдови в межах співробітництва з НАТО, – Україні доцільно:

- актуалізувати питання безпеки в Чорному морі через агресивні дії Російської Федерації. Дипломатам треба привертати увагу до нинішнього статусу Керченської протоки, фактичної анексії Азовського моря Росією. Уваги потребує використання РФ українських економічних зон у Чорному морі як потенційної причини для дестабілізації, зокрема в Південних регіонах України;

- запропонувати НАТО розглянути можливість залучення України до розробки Стратегії Альянсу в Чорноморському регіоні;

- розвивати співпрацю аналітичних центрів, державних та недержавних установ, що займаються проблематикою збройних конфліктів та новими загрозами на кшталт гібридної війни, зокрема у контексті розробки системи раннього попередження та знешкодження певних дестабілізуючих тенденцій в регіонах, які можуть стати джерелом для розвитку російської гібридної агресії;

- ініціювати збільшення кількості навчань ВМС за підтримки НАТО зі сценаріями спільного патрулювання прибережної зони, відпрацювання протидесантних і десантних операцій, відпрацювання дій на мілководді;

- розглянути можливість використання досвіду країн-членів НАТО (зокрема, країн Балтії, Польщі) щодо створення національної системи територіальної оборони. Запросити радників, інструкторів НАТО для розробки нормативно-правової бази, налагодження взаємодії територіальної оборони з Нацгвардією і ЗСУ.