Центральна міська публічна бібліотека

Довідково - інформаційний сектор

 

 

«Задимлена ти – а яка ж ясноока!

До тебе я, земле, так радо іду!...»

(До 130 річчя  від дня народження Павла Григоровича Тичини )

#Списокдляпрочитання

                                                П Тичина .

         Павлу Тичині 23 січня 2021  року  виповнюється 130 років від дня народження.  Довідково-інформаційний сектор бібліотеки  підготував   #Списокдляпрочитання  «Задимлена ти – а яка ж ясноока! До тебе я, земле, так радо іду!...».   Цікавим буде краєзнавчий матеріал про перебування Тичини на Донбасі.

    Маємо надію, що матеріал буде корисний для наших користувачів.

Довідково-інформаційний сектор бібліотеки завжди з Вами!!!

Павло Григорович Тичина  — український поет, перекладач, публіцист, громадський та державний діяч доби УНР та УРСР.

Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941—1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959), депутат Верховної Ради УРСР 1—7-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 2—5-го скликань. Член ЦК КПУ (1952—1967). Міністр освіти УРСР (1943—1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962).

Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 року у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походив зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького).

Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти». Сім’я була багатодітна (народилося 13, зіп’ялося на ноги 9 дітей), жили впроголодь, зате гарно співали. Змалку Павло виявив хист до музики, малювання і віршування.

У 1900-1907 роках навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), в 1907-1913 — в Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада». На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками. У 1913-1914 роках працює в редакції ліберального україномовного журналу «Світло», а після його закриття — в Чернігівському статистичному бюро.

У 1916-1917 роках — помічник хормейстера в українському театрі М. К. Садовського. 1920 року подорожував із капелою К.Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 року — капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року.

З 1923 по 1934 рік — співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої 1923 року Спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту». З 1929 року — дійсний член Академії наук Української РСР, у 1936-1939 роках і в 1940-1943 роках очолює Інститут літератури АН УРСР.

З 1947 року — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943 — 1948 роки — міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.

Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.

Як поет П. Г. Тичина починав у 1906-1910 роках з наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка. Перші друковані твори молодого поета з’явилися 1912 року. Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження. За визначенням Г. Грабовича (СІЛА), рання символістська система Тичини побудована на злитті традиційного, народного й неповторного, індивідуального, на коливанні між реальністю і мрією…

Тичина рано утвердився в думці про поезію як синтетичний вид мистецтва. На практиці це обернулося перенесенням у площину поезії засобів суміжних мистецтв: у «Сонячних кларнетах» звук подається «забарвленим», колір — «озвученим», зорові образи чергуються зі слуховими.

У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому ці вірші залишаються самобутніми і самодостатніми. Великий вплив на П. Г. Тичину справили М. Коцюбинський (вони часто зустрічалися і спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у Чернігові), Максим Горький.

За трагічною напруженістю, емоційністю й філософічністю творчість П. Г. Тичини зіставляють із творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С. Еліота, лауреата Нобелівської премії (1948 ). Серед композиторів і художників йому були духовно близькими Ліст, Берліоз, Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльоніс та Мартирос Сар’ян.

Протягом життя П. Г. Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом’якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною у творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів.

Однак творчість Павла Тичини й після цього не вписується у прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі інші.

У галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях Павло Тичина виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва — музику і живопис. Павло Григорович чудово грав на кларнеті, та й у словах вловлював особливе, музичне звучання. Можливо, тому так легко давалося йому вивчення іноземних мов (він вільно володів п’ятнадцятьма).

Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Приємно відзначити, що хоча й невеликою мірою, але все ж ім’я класика української літератури пов’язане з донецьким краєм. Уперше Павло Тичина побував на Донеччині у 1928 році, коли профспілка "Гірнопраця” запросила українських письменників відвідати Донбас, зустрітися з його трударями. У квітні того ж року бригада майстрів пера у складі П.Г.Тичини, В.М. Сосюри, І.К. Микитенка, О. Вишні та П.Й. Панча здійснила поїздку по нашому краю.

Першого квітня 1928 р. в приміщенні клубу соляної копальні ім. Т.Шевченка (тепер тут невеличке селище поблизу станції Кудрявка Артемівського району, сама шахта була зруйнована під час минулої війни) Павло Тичина виступав на літературному вечорі. Газета "Кочегарка” від 10 квітня 1928 р., що виходила тоді в Артемівську, наводячи слова критика А.Лейтеса, писала: "Поезія Тичини – одного з ліриків не тільки всесоюзного, але і всеєвропейського масштабів, зміцніла у великій бурі революції… Його прекрасні тонкі музичні твори видаються не тільки українською мовою, але й мовами інших народів”.

Як бачимо, вже в двадцятих роках літературознавці відзначали великий поетичний талант Павла Тичини. "Сам поет, – говорив представник профспілки "Гірнопраця”, – вивчив східні мови, дав українській літературі багато чудових перекладів з турецької, вірменської, єврейської літератури”. І яка була велика радість для гірників та і всіх жителів невеликого донецького селища соляної копальні ім. Т.Г. Шевченка, коли перед ними виступив поет!

Представник профспілки "Гірнопраця” Паньківський попередив присутніх на вечорі, що Павло Григорович говорить тихо, а тому просив дотримуватися абсолютної тиші. Та де там? Ледве Тичина ступив на авансцену, як із зали почулися гучні бурхливі оплески. Аудиторія поволі стишується, й Тичина читає "Вітер з України” , "Микита Кожум’яка”, "Харків”, "На смерть Сакко й Ванцетті”. Усі присутні напружено слухають, і після кожного вірша зриваються гучні оплески.

Петро Панч додає: "Аудиторія …сприймала вірші із захопленням, бо умовили Павла Григоровича прочитати ще уривок із "Космічного оркестру”.

Наступного дня Тичина разом із бригадою письменників поїхав до соляної копальні імені Карла Лібкнехта. Там гості спускалися в шахту, знайомилися з процесом видобутку кам’яної солі. Потім письменники побували в Чистяковому (тепер м. Торез), Дебальцевому, Лисичанську.

Після поїздки по донецькому краю П.Тичина продовжував підтримувати тісні зв’язки з Донеччиною. У 1946 році він написав вірш "До землі донбаської”. Поет схвильовано говорить: Задимлена ти – а яка ж ясноока! // До тебе я, земле, так радо іду! // Десь тут ще сліди Олександра Блока, // Що вугіль твій славив, і сіль, і руду.

Вірш пронизаний любов’ю до трудівників нашого краю, до донецької землі. Донбас асоціюється з новим життям, повним енергії, руху, бурхливих змін. Цим наш край і цікавий, і автор висловлює надію, що про Донбас буде відомо усьому людству: «О, які ми зведем новії споруди! // О, як ми зростем, ворогам на біду!».

Тісна дружба зав’язалась у П.Г.Тичини в 1951-1952 роках з молодими літераторами заводу "Азовсталь” міста Маріуполя. Поет одержував у Києві багатотиражну заводську газету "За металл”, у якій друкувались поети-азовстальці, читав газету "Приазовский рабочий”, до нього надходили також рукописи маріупольських літераторів.

У статті "Молоді поети заводу "Азовсталь”, надрукованій у "Літературній газеті” (нині "Літературна Україна”) від 29 травня-5 червня 1952 року, Тичина писав: "Поети-азовстальці” мало ще де друкувались, крім своєї заводської газети "За металл”. Пишуть вони українською і російською мовами. В їхніх поезіях, зрозуміло, можна зустріти і недоліки, і невправність. Але разом з тим, у цих молодих поетів є стільки хорошого, що про них неодмінно треба говорити”.

Павло Григорович відзначає вірші Івана Битюкова "Сталевар”, "Мой завод”, В. Юрка "Нас роднит завод”, Ніни Маяковської "Песня о труде”, М. Берилова "Сталь”. У центрі уваги молодих поетів людина – творець, будівник і організатор праці. Та не оминають поети-азовстальці і ліричну тему, тему кохання. Саме цій темі присвячені, як відзначив П.Г. Тичина, вірші Івана Битюкова "У нас с тобой одна дорога”, "Дождь”, Віктора Попова "Вечер”, Григорія Цибульника "Песня о первомайском поселке”, П. Рябиніна "Подруги”.

Дбайливе ставлення до молодих донецьких літераторів, допомога їм дружнім словом в оволодінні художньою майстерністю особливо яскраво проявилися на нараді молодих письменників у Києві 7 червня 1957 року. У своєму виступі Павло Григорович, зокрема, високо поцінував творчий доробок тоді ще молодого донецького поета Василя Горяїнова. Тичина говорив: "Василь Горяїнов здебільшого вірно передає те, чим живе Донбас – батьківщина передових методів праці. Він славить творчу працю шахтарів, їх уміння планувати час”.

Схвальне слово про поетичну творчість початкуючої поетки зі Святогірська Лідії Колесникової висловив Павло Тичина на творчому звіті письменників Донбасу, який проходив у Києві в 1958 р. Наша землячка, до поетичних доробок якої позитивно ставилися Микола Бажан, Степан Крижанівський, Андрій Клоччя, Іван Білий, особливо цінувала відгук Павла Тичини: «Що сказати про Колесникову? Це лірик, великий лірик по глибині проникнення в людську душу. З нас мало хто може зрівнятися з нею. І оця маленька книжечка виділяється не тільки у вас на Донбасі, вона виділяється взагалі в нашій українській поезії». До речі, саме П.Тичина допоміг нашій землячці у 1959 р. видати в Києві збірку її віршів "Лісове джерельце”.

Довгий час нам не було відомо про перебування П.Тичини у Святогірську. Про цей факт повідав читачам Леонід Вишеславський у своїх спогадах. Наведемо його рядки з есе «На лугах под Киевом» мовою оригіналу: "…Тычина спросил меня, был ли я в Святогорском монастыре на Донце. Я ответил, что как раз там в 1943 году находился наш небольшой плацдарм. Там я перешел Донец по ноздреватому мартовскому льду и несколько дней провел в блиндажах под стенами бывшего монастыря. "Мне там показывали, – сказал Павло Григорьевич, – одну меловую гору, под которой зарыт конь Святогора. Герой наших былин основал там, как гласит легенда, первый скит. А потом уже на берегу Донца возник монастырь. И горы нарекли Святогорскими, и монастырь стал называться Святогорским. А вы видели, какие там дубы растут? Еще мощнее, чем эти! Каждый из них – богатырь. Каждый из них – Святогор!..” …Слова поэта здесь привожу по памяти, будучи совершенно уверенным, что не ошибаюсь: настолько они врезались в мое сознание”.

З почуттям великої гордості ми згадуємо про перебування на донецькій землі визначного українського поета Павла Григоровича Тичини. Його ім’я навіки вписане в літературну біографію Донеччини. Ще за життя він мав тут чимало друзів, прихильників своєї поезії. Тут люблять його твори, пам’ятають про нього і сьогодні.

Детальніше: 

Павло Тичина і Донеччина  В.Романько [Електронний ресурс]  //.Донеччина – Електронні дані. –– Режим доступу: http://don.pp.ua/2011/pavlo-tichina-donechchina/ , вільний  (дата звернення  20. 01 .2021 р.). – Назва   з екрана .-Мова укр.

Тичина П. Зібрання творів: у 12 т. / П. Тичина; редкол. : О. Гончар та ін. – Київ: Наукова думка, 1983-1988

Тичина П. Вибрані твори: у 2-х томах / П. Тичина; редкол. : І.Драч, Д. Павличко,

М. Зяблюк [та ін.]. – Київ: Українська енциклопедія ім. М. Бажана, 2011. –

Т. 1: Вірші. Поеми. – 608 с.

Тичина П. Вітер з України: поезії / П. Тичина; упоряд. Д. Головка. – Київ: Український письменник, 1993. – 270 с.

Тичина П. Золотий гомін: вибр. твори / П. Тичина; упоряд., вступ. ст. С. Гальченка. – Київ: Криниця, 2008. – 608 с.

Тичина П. Похорон друга: поема / П. Тичина; ред. С. Захарова. – Київ: Дніпро, 1990. – 30 с.

 #Списокдляпрочитання провідний бібліограф Шпакова Н.

Інтерактивний плакат: 

https://view.genial.ly/600bea96ae03310d0c24cc7f/interactive-image-pavlu-tichini-130-rokiv-vid-dnya-narodzhennyainteraktivnij-plakat