Вірш про Костянтинівський залізничний вокзал. Скільки разів траплялось там за останні п’ять років зупинятись, когось зустрічати, когось проводжати. Скільки разів траплялось там виступати за ці п’ять років, зокрема в інтернаті, який ми підтримуємо і з яким устигли потоваришувати.
Хоча, ясна річ, щось подібне можна було написати і про Сватове, і про Рубіжне, і про десяток-другий інших транзитних міст, в яких ніхто не зупиняється, але в яких і далі живуть, виростають і пам’ятають про своїх живих та померлих.
+ + +
Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.
Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.
Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами.
Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.
Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.
Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати більше немає кого, вона засинає.
2016