Олекса Тихий належить до знакових особистостей в історії України, що пов’язано з його активною життєвою та громадянською позиціями, визначальними чинниками яких слід уважати:

– відстоювання права на самоідентифікацію та самовираження з послідовним національним самовиявом кожної національної особистості;

– напрацювання напрямів розбудови світоглядних орієнтирів із національно-мисленнєвими пріоритетами й національно мотивованими життєвими цінностями;

– правозахисну діяльність за збереження й утвердження загальнолюдських цінностей та обстоювання права особистості на вільне вираження думки;

– активну роботу на ниві відродження національно зорієнтованих принципів патріотичного виховання й активізацію новітнього мовно-національного орієнтованого поза формалізованою школою;

– боротьбу за повноцінне функціювання національно-рідної мови як самодостатнього складника функціювання державних інституцій та ін.

Для Олекси Тихого рідна українська мова була тим чинником, що єднає тисячолітню історію рідного народу («Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області» та ін.), виявляє його національно-ментальну тяглість, створює національно-територіальну неперервність і т. ін. Функціювання української мови у власній державі має охоплювати усі сфери життєвої спроможності нації – від адміністративно-керівних, військових структур до освітньо-культурних, мистецько-просвітницьких та інших начал, що постійно наголошував Олекси Тихий у зверненнях до різних урядових і партійних інституцій.

У поборюванні всебічних прав української мови, її статусної ролі в суспільному та громадянському просторах держави – на той час декоративної Української Радянської Соціалістичної Республіки – Олекса Тихий одним із найактуальніших завдань убачав у рамках чинних законів усіма силами протидіяти активній русифікації усіх сфер життя ((«Редакції газети «Радянська освіта»» (Тихий Олекса. Не можу більше мовчати / Упор. Василь Овсієнко, Людмила Огнєва, Євген Фіалко, Євген Шаповалов. – Донецьк: Товариство ім. Олекси Тихого, 2009. –С. 24–29); «Лист до Голови Президії ВР УРСР» (Там само, с. 42–44), «Зауваження до «Загальних положень Проекту «Основ…»»» (Там само, с. 45–50)та ін.)), відроджувати питомі українські слова, вирази, словосполуки, граматичні форми. Якщо поглянути на заявлені два аспекти, то перший послідовно окреслено в його різних зверненнях до центральних та регіональних органів влади, керівних структур комуністичної партії, а другий – акумульовано в ретельно зібраних і систематизованих висловленнях про мову та її значення в житті народу. Останню роботу інколи називають «цитатником». У машинописному варіанті його зберіг краєзнавець Ярослав Гомза, один із активних поборників українсько-державного слова на Донеччині, а згодом цей оригінал передав синові Олекси Тихого – Володимирові. У заявленій праці ретельно відібрано стрижневі фрази з різних праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, відомих філософів, знаних громадських діячів, науковців та інших про роль мови в суспільстві, її зв’язок із народом та навантаження у формуванні нації, її повноцінному самовираженні. У «Висловлюваннях про мову та її значення в житті народу» також багато матеріалу з різних законів, інструкцій, постанов центральних органів комуністичної партії Радянського Союзу й комуністичної партії України про роль мови в суспільстві, взаємодію різних культур у суспільстві. У «Роздумах про мову та культуру в Донецькій області» (Там само, с. 8–22) Олекса Тихий наголошує: «… для мене, для кожного українця мова має стати святинею, найдорожчим скарбом. А для кожного з національних меншостей обов’язковоїї знати, хоч і не вважати святинею, якою для нього має бути його ріднамова», тому О. Тихий прагне пробудити у своїх земляків-українців свідомість належності «до окремішнього українського народу, одного з багатьох братніх слов’янських народів (росіяни, білоруси, болгари, серби, словенці, словаки, чехи, поляки)» і «розбудити приспану любов до рідного краю, його культури, героїчного (хоч і трагічного) минулого» (Там само,с. 22).

У зверненні до «Редакції газети «Радянська освіта»» Олекса Тихий констатує неприродний стан української мови в сучасній для нього Донеччині: «В Донецькій області зовсім нема або майже нема українських шкіл та дошкільних закладів, не демонструються художні кінофільми українською мовою, в тім числі українських кіностудій. Бібліотекарі, працівники книгарень, музеїв, палаців культури не знають української мови або зневажають її. Установи та підприємства послугуються тільки російською мовою. Отже, практично проводиться дискримінація українців Донеччини і, звичайно ж, це веде до зниження рівня культури, моралі», що згодом аргументовано відіб’є у відповідних статистичних даних, що переконливо засвідчують дискримінаційний статус української нації («Трохи статистики» (Мова – народ. Висловлювання про мову та її значення в житті народу / Упоряд. Олекса Тихий; післяслово О. Зінкевича. – Київ: Смолоскип, 2007. – С, с. 369–383)). Визначальним у такій складній ситуації, лукаво нав’язуваній усіма керівними структурами, є заклик«кожного українця до свідомої праці на користь рідного народу, Батьківщини, України», звертаючись до «кожного неукраїнця области[1] з закликом: «Будьмо братами! Шануйте, поважайте мову, культуру, традиції народу, на землі якого живете, хліб якого їсте»» (Там само, с. 22). Такі резюмування Олекси Тихого постають висновковими після ґрунтовного аналізу мовної ситуації в різних школах Донеччини – с. Кіндратівка, с. Мала Іллінівка (м. Бахмут) та ін., що набули російськомовного статусу через упроваджувану різними засобами російську мову в освіті, засобах масової інформації, адміністративних та керівних органах, формування стереотипу вторинності національно-рідного, мовне відчуження дітей від батьків (див.: Тихий О. Не можу більше мовчати). Автор конкретно вказує причини переходу шкіл на російську мову викладання: «В Костянтинівці, Дружківці, Артемівську, Слов’янську, Горлівці, Жданові (тепер Маріуполь – А. З.), а може, й у не названих мною містах Донецької області, українських шкіл немає зовсім. У Донецьку, кажуть, є одна (на один мільйон жителів). Дитячих садків українських нема зовсім, навіть в окремих селах стали російськими. Я задавав і задаю собі питання: чому? Відповідь одна: так бажають батьки і діти. А чому так бажають? Бо технікуми, ПТУ, вузи, армія, підприємства, лікарні, крамниці, установи послугуються російською мовою.

Чи нормально це? На мою думку, ні. Адже німці теж без батога пішли за Гітлером, італійці за Муссоліні і т.д. І поплатились. І батьки, і самі діти поплатяться за свій вибір. Вони не винні, бо не знають, що творять. А не знають, бо цьому питанню мало приділяється уваги, особливо газетами, радіо, телебаченням. Я, наприклад, не чув жодної передачі і не читав у газетах закликів і осторог від подібної тенденції, яка суперечить і Конституціям УРСР та СРСР, і марксизму-ленінізму, і просто людяності». У таких міркуваннях відчутною постає надзвичайна тривога, глибоке переживання за долю українського слова. Заявлені тривоги суголосні сьогоденню, його реаліям. Основним для автора є власний приклад проти національно-мовного збайдужіння, адже Олекса Тихий послідовно користувався скрізь українською мовою, відчуваючи часто підтримку, прагнення продовжити українськомовний діалог, інколи – подив, непоодинокими були випадки агресивного несприйняття його позиції, що він зустрічав у приймальнях керівників різного рангу. Завершує свій лист-звернення (говориться про кінцівку листа образно, оскільки самого листа не збереглося, а в чернетці, за якою реалізовано публікацію, немає кінцівки), що його О.Тихий вручив працівникам редакції 2 червня 1972 року, низкою пропозицій у царині освіти, з-поміж яких знаковими постають:

– переведення всіх вишів, технікумів, ПТУ, шкіл на українську мову викладання;

– не приймати вчителем будь-якого предмета людину, що не знає, не шанує української мови та культури;

– ганьбити тих, хто питає учнів чи студентів, якою мовою вести предмет чи курс, українською чи російською та ін. (Там само, с. 388–389).

У своєму житті, за спогадами Є. Сверстюка, Олекса Тихий послідовно відстоював право українця користуватися рідним словом: «… непоступливим він був <…> щодо української мови: маю право! Усі кривляться? І хай кривляться, вони ж – „усі, як один”. Його максималізм був станом душі. І на ту душу він покладав обов’язки. Роздумуючи про можливі форми опору державній політиці і суспільній інерції, він ставить перед людиною мінімальні вимоги, але такі, яких вона повинна неухильно дотримуватися: неучасть в русифікації, збереження мови і традиції, відмова від військової служби за межами України, ведення здорового способу життя. Але ж кожна з цих вимог передбачає протистояння одиниці – масі!» (Є. Сверстюк. Учитель Тихий (Тихий Олекса. Не можу більше мовчати / Упор. Василь Овсієнко, Людмила Огнєва, Євген Фіалко, Євген Шаповалов. – Донецьк: Товариство ім. Олекси Тихого, 2009. –C.130)).

Як пророче звучать його рядки, мовлені ще 24 квітня 1973 року в «Листі до Голови Президії ВР УРСР», особливо сьогодні: «Чи буде Донеччина через 10–20 літ складовою частиною української нації як форми спільності людей, об`єднаних єдиною територією, мовою, внутрішніми економічними зв`язками, певними рисами культури і характеру? Думається, що не буде, якщо основний елемент духовної культури – мова – буде так інтенсивно витіснюватись у всіх сферах життя, особливо в закладах освіти». Не менш переконливо звучать пропозиції, висловлені в цьому документі: «Мені думається, що Президія Верховної Ради УРСР може видати Указ про введення в усіх ПТУ, технікумах, вузах Донеччини викладання українською мовою всіх наук і предметів. Хто не хоче або не може вчитись українською мовою, в силу шовіністичних чи міщанських переконань, хай шукає собі інших вузів чи технікумів в інших краях. Хай в окремих випадках замість доктора наук курс читатиме кандидат чи аспірант, але це конче потрібно. Та й можна сподіватись, щоДонеччині в цьому допоможуть Київ та інші області, як це бувало і раніше» (Там само, c. 44). Багато хто й у сучасних умовах сором’язливо оминає подібні твердження, а вони акумулюють у собі повноцінне вирівнювання ситуації від самого початку постання України як повноцінної Держави.

1976 року Олекса Тихий закінчив роботу над рукописом «Мова – народ» із підзаголовком «Висловлювання про мову та її значення в житті народу», який отримав схвальні рецензії Донецького університету (1976 р.), Донецького інституту післядипломної освіти (1976 р.), а також Інституту філософії АН УРСР (1977 р.), після чого поступив до видавництва «Радянська школа» для включення до видавничих планів. Очевидно, перешкодою цьому став арешт автора. На жаль, майже усі примірники, крім одного – десятого (на цигарковому папері, зникли, гіпотетично можна передбачити, що вони десь і нині перебувають в архівах КДБ). Видавництво «Смолоскип» у 2007 році видало цю книгу з окремими додатками: «Лист до редакції газети «Радянська освіта»» (Мова – народ. Висловлювання про мову та її значення в житті народу / Упоряд. Олекса Тихий; післяслово О. Зінкевича. –Київ: Смолоскип, 2007. – С.384–38), іменним покажчиком (с. 405–414), післясловом О. Зінкевича «При книжку Олекси Тихого» (с. 390–393), міркуваннями Володимира Тихого – сина Олекси Тихого «Мова як доля, штрихи до портрету Олекси Тихого» (с. 394–403), а також «Лист-звернення організації «Міжнародна амністія» з приводу голодівки О. Тихого» (в перекладі з англійської» (5, с. 404–406). У післяслові О. Зінкевич зауважує; «Олекса Тихий став першою в Україні людиною, яка зібрала в одинадцяти розділах документи і вислови більш ніж 250-ти авторів». У редакторському упорядкуванні висловлень О. Тихий прагне максимально зберегти їхдостовірність – тому наводить цитати або мовою оригіналу, або ж мовою наявного й досить поширеного перекладу (здебільшого – російською мовою). Структурно книга містить 11 розділів: «Епіграфи» (с. 7–10); «Класики марксизму-ленінізму про національне питання» (с. 11–16); «Документи КПРС, КПУ та радянської влади про мову» (с. 17–42); «Висловлювання діячів КПРС, КПУ та радянської влади про мову» (с. 43–82); «Тарас Шевченко про мову» (с. 83–92); «Доля української мови в історичному плані» (с. 93–158); «Письменники, вчені та поети про роль та значення мови в житті народу» (с. 159–246); «Ставлення до мови» (с. 247–290); «Письменники та поети про любов до рідної мови та свого народу» (с. 291–322); «Патріотизм» (с. 323–368); «Трохи статистики»(с. 369–383). Усі вислови послідовно документовано, наголошено ті обставини, ситуації, в яких вони набули свого максимального звучання. Так, уривок зі «Слова над гробом Шевченка» Пантелеймона Куліша містить покликання: «цит. за: «Біографія Т.Г. Шевченка: за спогадами сучасників». – Київ, 1958, ст. 326»: «Немає з нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тілький ому одному одкрилася. А все ж таки ми через його маємо велике й дороге нам право – оглашати рідним українським словом сю далеку землю.

Такий поет, як Шевченко, не одним українцям рідний. Де б він не вмер на великому слов’янському мирові, чи в Сербії, чи в Болгарії, чи в Чехії, всюди він був би між своїми» Там само, с.134). Подібне звучання висловлення набуває особливої ваги, оскільки розкриває велич генія Тараса Шевченка в загальнослов’янському та загальноцивілізаційному просторі. А те, що Кобзар викристалізував українську мову, надає особливого акценту мудрим словам Пантелеймона Куліша в загальному контексті минулої епохи та сьогодення, що досягнуто через уміле включення роздумів П. Куліша в загальний контекст висловлень.

Говорячи про патріотизм, його навантаження в суспільному поступі окремого народу та народі взагалом, О. Тихий пропонує для спостереження глибокі думки В. фон Гумбольдта: «Языку нет ничего равного, кроме духа. Вместе с духом он возводится к божественному началу» (с. 359), що й сьогодні функційно навантажені, адже в них наголошено неповторність мови, її вагомість у становленні народу, його духу. Не менш вагомими є пропоновані читачеві сентенції Д. Яворницького з глибин історії козацтва, що майстрово виокремлюють навантаження української мови у формуванні козацького побратимства: «Но всякому, кто бы он ни был, откуда бы и когда бы ни пришел на Запорожье, доступ был свободен в Сичу при следующих пяти условиях: быть вольным и неженатым человеком, говорить малорусскою речью, присягнуть на верность русскому царю, исповедовать православную веру и пройти известного рода учение…

По второму обязательству требовалось, чтобы поступивший в Сичу, если он не был русским, забыть свою природную речь и говорить козацкою, т.е. малороссийскою, речью» (Д Яворницкий / Эворницкий. «История запорожских казаков», т. 1. С.-Петербург, 1892, ст. 184–185) (Там само, с. 336). Від висловлення до висловлення поступово розгортається заявлена в назві розділу тема, набуваючи логічномотивованого завершення в останніх думках. Посилює звучання лінійно упорядкованих висловів наявність думок не лише знаних вітчизняних (Тарас Шевченко, Амвросій Метлинський, Сидір Воробкевич, Максим Рильський, Павло Тичина та ін.), закордонних (Олександр Пушкін, Микола Добролюбов, Рабіндранат Тагор, Лев Толстой, Давид Лордкіпанідзе та ін.) майстрів художнього слова, а й численні наукові сентенції, видобуті Олексою Тихим із монографій, науково-популярних видань, навчальних посібників, підручників, що у своїй сукупності посилює аргументованість висловлень, надаючи їм наукової ваги, достовірності, відповідності тій ситуації, яка й покликала до життя висловлення.

У «Слові укладача» О. Тихий констатує, що з окремими цитованими в книзі висловленнями та поглядами укладач не згодний, «але для об’єктивності та повноти вніс і їх до книги. Окремі висловлення відверто ворожі українській мові, культурі та самому українському народові, також знайшли собі місце…» і продовжує «Тема про мову та її значення в житті народу практично невичерпна (в житті духовному, мистецькому, виробничому і т.д.)» (с. 4).

Аналізуючи практичну роботу Олекси Тихого над обстоюванням повноцінності українського слова, відродження його природного звучання, слід згадати насамперед його «Словник невідповідних нормам української літературної мови слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т.д.)» (Донецьк: Товариство ім. Олекси Тихого, 2009), історія збереження та оприлюднення якого коротко схарактеризована Л. Огнєвою (Тихий Олекса. Не можу більше мовчати / Упор. Василь Овсієнко, Людмила Огнєва, Євген Фіалко, Євген Шаповалов. – Донецьк: Товариство ім. Олекси Тихого, 2009, с. 157–159). Попри арешт автора Словника, ув’язнення і тривале перебування в таборах, рукопису справді судилася добра доля. Від 1977 року до 2004 року протягом 27 років один – єдиний його примірник переховували й зберігали різні люди (Василь Скрипка, Інна Філіппова), які переживали за нього, поки нарешті тека з матеріалами не була передана до Товариства імені Олекси Тихого. Через 5 років під час Других читань, присвячених Олексі Тихому, як згадує Л. Огнєва, вона «запропонувала присутнім продовжити працю над «Словником» … і, несподівано, це знайшло відгук … Володимир Тихий (син Олекси) дав згоду на окреме видання «Словника». Василь Овсієнко взяв на себе редакторські обов’язки, я – виготовлення комп’ютерного макету, а Товариство ім. Олекси Тихого, яке очолює Євген Шаповалов, – фінансування»(Там само, 157–159).

Про Словник Олекси Тихого під час його першодруку автор цих рядків уже писав (Там само, с. 65–69).І хоч минуло майже 8 років, можна з упевненістю стверджувати: лексикографічна праця Олекси Тихого не втратила своєї актуальності. Словник цікавий не лише в плані простеження еволюції принципів укладання подібного зразка праць, а й у розрізі вагомості дібраного й належним чином упорядкованого матеріалу. Для зручності користувача автор у своїй праці диференціював увесь лексикографічно опрацьовуваний матеріал на три рубрики «Покруч, чуже слово, калька, запозичене слово» (пор., наприклад: алмаз, алтар, алтарь, аляпувато, амбар, антиномії), «слова, що відповідають нормам української літературної мови, діалектизми, запозичення» (відповідно: діамант, алмаз (інструмент), алмаз; вівтар, олтар; незграбно, недоладно, грубо, неоковирно; комора, гамазея, шпихлір, сипанець, шопа, амбар; теревені, ляси, баляндраси, балися (точити, правити і т.д.)) і «Російське слово, за значенням якого підбиралися покручі, чужі слова, кальки, запозичення» (відповідно: алмаз, алтарь, аляповато, амбар, антиномии) (Тихий Олекса. Словник мовних покручів. – Донецьк: Товариство ім. Олекси Тихого, 2009, c. 9). Здебільшого до одного мовного покруча автор добирає декілька мовно-українських відповідників, відбиваючи таким чином багатство рідномовного простору: краска – фарба, красильник, (множина) барви, кольори, рум’янець, краска (с. 51), лабач – гамазей, гамазея, гамазин, магазей, магазея, шпизлір, поміст, повітка, шіпка, шіпчина (с. 53) або марання – мазання, бруднення, каляння, плямування, мазюкання, ляпання, баграння, мазанина, базгранина (с, 58), мелькання – мигтіння, миготіння, мигання, блискання, майоріння (с. 60); метіль – завірюха, заметіль, метелиця, сніговій, сніговійниця, сніговиця, сніжниця, віхола, хуртовина, хурдига, хуртеча, метіль, хвища, замета (с. 60), мисленно – думкою, думками, у думці, у думках (с. 61), мислимий – гаданий, уявний, можливий, імовірний (с. 60). На жаль, «Словник невідповідних нормам української літературної мови слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т.д.)» Олекса Тихий не встиг завершити (довів лише до літери М), тому важко говорити про цілісність його лексикографічної концепції, аналізувати структуру словникової статті за актуальними для словникарської роботи принципами. Більшість із наведених невідповідних нормам української літературної мови слів (чужих слів, спотворених слів, кальок і т. ін.) можна зустріти й сьогодні в засобах масової інформації та в окремих науково-популярних та навчальних виданнях, що свідчить про талант Олекси Тихого як стиліста, лексикографа, пуриста та як укладача матеріалу помічати ненормативне й віднаходити у величезному лексичному, граматичному і стилістичному фонді української мови відповідники, сповнені природного звучання, високої сили зв’язки з їм подібними в національно-мовному просторі.

У Принципах побудови Словника автор наголошує на тому, що наперед виноситься невідповідне нормам української літературної мови слово: спотворене слово – стулка, бомага; калька – дорослішати, воображало, чужі слова – башковитий, любопитство; запозичені слова, що ввійшли в літературну мову –ануляція, безбідно; потім ставляться слова, що відповідають нормам української літературної мови, останніми ж є слова, на основі яких, за тритомним російсько-українським словником, добирались слова-покручі. Олекса Тихий підкреслює практичне значення пропонованої праці: «Словник не є науковою працею, не відкриває чогось нового й майже повністю укладений за тритомним Російсько-Українським словником АН УРСР видавництва «Наукова думка», Київ – 1970 р.». Навіть на засланні О. Тихий продовжував міркувати над словником, переживаючи за отримання чергового тому «Словника української мови: В 11-ти т.» (З листів до сестри Шури: «Я передплачував «Словник української мови» в 11 томах у книгарні «Подписные издания». Викупив 5 томів. Здається, вийшов шостий – викуплю обов’язково» (Тихий Олекса. Не можу більше мовчати / Упор. Василь Овсієнко, Людмила Огнєва, Євген Фіалко, Євген Шаповалов. – Донецьк: Товариство ім. Олекси Тихого, 2009. – С. 101).

Прикметно й те, що Олекса Тихий Словник не вважав нормативним і таким, що розрахований на науковців, редакторів, письменників, оскільки основних користувачів він бачив з-поміж учителів, школярів, а також тих, хто занедбав рідну мову або втратив контакт із нею. Такого зразка праці й сьогодні є вкрай необхідними, тому що уможливлюють глибинне проникнення в нюансорику слова, його зв’язки з іншими, відображають умонтованість слова в народну пам’ять. Найстрашніше, коли «слова мовчать» (Ліна Костенко), Олекса Тихий свою активну позицію в обстоюванні національно-українського слова та подвижницьку практичну діяльність Олекси Тихого на ниві рідного слово спрямовував на утвердження рідного слова, його розвій. Водночас слід наголосити надзвичайно високий рівень вимогливості автора в доборі відповідників до слів, словосполук і т. ін. у кожній з аналізованих рубрик-ремарок. Своєю змістовою ємністю модель Словника є досить вичерпною, вона цілком конкурентна з низкою сучасних подібного зразка словників. Як стверджує Людмила Огнєва, голова Донецького відділу Союзу українок у дев’яності роки ХХ ст. та початку ХХІ ст., у розповіді від 2009 року: «Заявлений словник автор уклав у 1976 році до літери «М» включно, машинопис охоплює 64 с.» (Л. Огнєва. Ініціативи Товариства ім. Олекси Тихого [7, 157–159]). Словник і сьогодні актуальний, функційно навантажений. Його матеріали мають ширше упроваджуватися в лексикографічну практику під час підготовлення подібних словникарських праць, а також викінчено осмислюватися в сучасному просторі, коли надзвичайно важливою постає тяглість національно-мовних лексичних і граматичних норм та ін.

Наскрізний перегляд і прочитання різноманітного матеріалу, над яким працював Олекса Тихий, дають змогу виявити еволюцію його світоглядних позицій, формування усвідомленої позиції у відстоюванні самодостатності української мови, її статусу в суспільстві. Клопітка робота, активна громадянська позиція свідчать про тривогу О. Тихого за українську мову, прагнення автора віднайти щонайвагоміші аргументи на користь не лише вивчення української мови, її знання, алей утвердження в Рідній Державі як повноцінної, повноправної для свого народу. Незважаючи на складність обставин, на постійний пошук ворогів з-поміж тих, хто боровся за своє рідне, національне самовідродження, Олекса Тихий продовжував свою працю – працюй справді подвижницьку не лише тоді, а й сьогодні.

Олекса Тихий аналізував промовисті історичні факти, простежував перебіг подій, що зумовили стан вжитку української мови в сімдесяті роки двадцятого століття, ґрунтовно розглядав кількісно-статистичні показники перепису населення в межах колишнього СРСР, УРСР, Донецької області, водночас визбирував усе те, що руйнувало мелодику рідного слова, засвідчувало прагнення цілої низки «дбайливців» до інтернаціоналізації лексичного фонду усіх мов Радянського Союзу» та запровадження в українській мові невластивих, неприродних для неї форми (підтвердженням тут може бути майже вилучення форми кличного відмінка і поступова заміна формою називного, заборона вжитку літери ґ, нав’язування не властивих українській мові слів та ін.), не кажучи вже про формування спільного термінологічного фонду для всіх мов колишнього СРСР і под. Навіть сьогодні, на тлі тих сучасних численних нормативно-лексикографічних видань, відроджуваних словників початку та першої половини ХХ століття (особливо 30-х років ХХ ст.), словник Олекси Тихого приваблює ґрунтовністю висвітлюваного матеріалу, прагненням подати щонайвичерпніше слова, які відповідають нормам української літературної мови, а вже потім пропоновоютих чи тих діалектизмів, запозичень. Мовний світ Олекси Тихого притягує своєю еволюцією, прагненням розширити функційно силові вияви української мови. Парадоксально те, що на 26 році Незалежної Української Держави уся спадщина Олекси Тихого надзвичайно актуальна, змінилися лише адресати офіційних звернень.

Що ж до унормування лексичного, граматичного та іншого багатства української мови, то тут надзвичайно цінними є і принципи лексикографування матеріалу автором, і вирізнення ним слів-покручів, оцінка вагомості та цінності звучання рідноукраїнського та ін. Значущим є формування напрямів розширення силового поля українського слова, акумуляція народної пам’яті в ньому. У мовному світі Олекси Тихого простежувано еволюцію – від призбирування історичних фактів, подій про мову, наукового аналізу розвитку української мови, висловлень геніальних дослідників слова, відомих діячів культури та літератури про мову до принципового відстоювання прав національних мов та української мови зокрема, встановлення напрямів повноцінного функціювання в державотворенні. Така діяльність спричинила прагнення Олекси Тихого самостійно зібрати й упорядкувати той численний матеріал, який відбивав напрями й особливості русифікації в усіх сферах суспільного й адміністративного, культурно-мистецького життя. На часі не лише вивчення мовознавчих поглядів Олекси Тихого з глибинним аналізом його мовно-законодавчих, мовно-політичних і мовно-освітянських пропозицій та ініціатив, а й формування цілісного Експериментально-дослідницького корпусу текстів засобів масової інформації, наукової та науково-популярної, науково-навчальної літератури для встановлення наявності в українській мові зафіксованих ним явищ.

________________________________________

Анатолій ЗАГНІТКО,

публіцист,член Національної спілки письменників України.

Детальніше: МОВНИЙ СВІТ ОЛЕКСИ ТИХОГО ТА РЕАЛІЇ СЬГОДЕННЯ[Електронний ресурс]  //Часипис Донеччина .– Електронні дані. –– Режим доступу:  http://don.pp.ua/2017/movnyj-svit-oleksy-tyhogo-ta-realiyi-sgodennya/ , вільний  (дата звернення  12. 01 .2021 р.). – Назва   з екрана .-Мова укр.