Я хотіла просто розповісти про цього хлопця, але так як розповів про нього його брат…. Я просто не можу нічого видалити та мені нема чого добавити, окрім як велике дякую за його мужність та героїзм, великий уклін батькам та близьким, а ще побажати батьку Кирила, Андрію, повернутися живим та неушкодженим, бо він теж сьогодні береже наш спокій та сон.

   «Вініченко Кирило Андрійович, номер жетону «326». Він народився 25 березня 2000 року. Був світловолосий та малий. Ім’я йому придумав я. Ці роки, 2000-ні були важкими для багатьох українців, тому Кирило з самого дитинства замість дитячого харчування навчився їсти борщ та сало. Вчився в школі №13 міста Костянтинівка. Чесно кажучи, наш регіон ніколи не був осередком патріотизму. В школі совкові вчителі розповідали про «бендер» та розстріли в спину. Тому ми зростали в такому середовищі до 2013 року. У нас із братом були різні етапи відносин. І коли не спілкувалися зовсім і коли ми були тими братами, що показують в кіно. Такими братами нам довелося ще раз стати перед самою війною. Перед смертю брат писав, що любить нас всіх. Такого від нього я ніколи за життя не чув. Він навчався в нашому міському технікумі на електрика, але давайте відверто – кепський з нього електрик. Він завжди був шибайголовою. Тому я не дуже здивувався його рішенню підписати контракт в 2020 році. Хотів стати снайпером, готував себе до цього, але зустрів день на вокзалі в Києві танкістів, що їхали в Десну і прибився до них. Так став танкістом. От не вір після цього в знаки. За пару тижнів до Десни хотів подивитися якийсь фільм про снайпера, але щось не туди ткнув і кіно почалося про танк. Як виїжджав, то чомусь вдома на тумбі залишилось його фото, де він малий (роки 2-3) стоїть на танку на Савур Могилі (той самий меморіал біля Сніжного, якого вже немає). Роботи в місті було небагато. Працював на скляному заводі, працював і на будівельних заробітках. Всяке було. Він дуже змінився за два роки служби. Дуже виріс. Зміцнив погляди. По-іншому подивився на Українців, на загрозу війни з росією. Він побачив цінність життя. Але, на жаль, не зміг вберегти своє. Його вимушено поховали наші дальні родичі з Херсона. Дядько був шокований як з такою раною він взагалі дотягнув до лікарні, витримав транспортування до іншої… Але він був сильний, чіплявся за життя. Лікар в телефонній розмові казав, що він не дуже тяжкий і що його стабілізували. Але пізніше ми отримали той самий дзвінок і ті самі слова крізь плач лікаря. Сподіваюся, після нашої перемоги, ми зможемо привезти його сюди і поховати на рідній землі, як героя. Я вже втратив лік днів та годин. Тепер же всі в світі знають коли почалася війна. Наша війна. Справжня війна. Я відчував напругу і за дні до цього. Коли брат написав, що в них Тривога по всій армії, що всі завантажилися снарядами та поїхали. За кілька днів поїхав і він. Ночували десь у наметі біля моря. Спав погано, хіба в ніч перед війною добре зміг виспатися. Брат видалив переписку і я погано пам’ятаю як розвивалися події. Вночі на нас напали. Він написав, що табір моряків накрили (певно артилерія, чи ракети), вони ледь встигли посідати на танки та переїхати. Десь далі зайняли оборонні позиції. З перших же новин було відомо, що в тому районі (здається р-н Скадовська) велися запеклі бої. По можливості він іноді плюсував, іноді навіть щось писав. Вже у перший вечір повідомив, що вони втратили багато своїх хлопців. Що вони залишилися лежати на мосту (певно мова була про Антонівський, не знаю). Акуратно їх об’їхали, щоб не чавити. Змогли заправитися та щось взяти поїсти на заправці. Показував підбитий руснявий танк. Не знаю чи його то робота. Він казав, що командир танку (м’яко) не надто компетентний. І що система в його танку не працює. Доводиться все робити вручну. Йому вже було лячно від того, що відбувається. Він вже втратив багато побратимів. Наступного ранку повідомив, що втратив друга, що навертаються сльози. Двічі вдалося уникнути артобстрілу, кулі свистіли над головою. За цілий день від нього майже не було нічого чути. Я вже заплутався коли що відбувалося. Писав, що з 30 танків лишилося 7. Десь передислокувалися, зайняли оборону. Піхота принесла тушонку, хоч поїв. Я знову напишу, що гублюся в подіях. 26 лютого тато написав, що його не стало. Він загинув обороняючи місто в якому навіть ніколи не був. Я б не хотів багато казати. Ми в сім’ї і так збережемо пам’ять про нашого героя. Всі інші сім’ї зроблять те саме про своїх героїв. Які б стосунки не були у мене з братом, він залишиться для мене героєм назавжди. Він наш янгол. Він ще не бачив життя, а вже мусив скласти голову на війні. Люблю тебе, брате! Пишаюся! Ти один з кращих синів України…»

ПАМ’ЯТАЄМО, НЕ ПРОБАЧИМО…..