Двадцять п'яте січня. За полудень. Сніг все сипле і сипле. За сніжинками, котри, немов стіна, зависли в повітрі, зовсім на видно неба. А адже саме туди, до небес, повинні були достукатися герої фільму, який в цей день належало побачити членам кіноклубу «Відмінне кіно».
Достукатися до небес - значить бути на порозі смерті. Здавалося б, сумна, зовсім нежартівлива тема. Але ні, автори фільму «Достукатися до небес» режисер Томас Ян і сценарист Тіль Швайгер так її підносять, що годі й шукати тут безнадії і глибоких переживань. Навіть драматичних діалогів не передбачається. І хіба це не чудово?
Доля зводить героїв фільму Мартіна і Руді в лікарні, де лікарі виносять їм смертний вирок. Рахунок часу їх життів йде на години. Замість того, щоб лежати пластом в ліжку і сумувати про свою долю, вони крадуть машину з мільйоном німецьких марок і тікають з лікарні. Їх переслідують наймані вбивці. Вони стають мимоволі грабіжниками, за ними женеться поліція, вони потрапляють в бордель. Але тим не менш продовжують мчатися вперед, назустріч своїй мрії.
Достукатися до небес. ... У цій фразі укладено практично весь сенс фільму. Неважливо: хто ти. Головне: чи зробив ти в цьому житті те, про що мріяв. Хоча б маленьку частину своєї мрії, і те, що повинен був зробити. Якщо так, то ти достукався. Достукався до небес.
Фільм закінчився. За вікном продовжував валити густий сніг. Але, незважаючи на снігову пелену, здавалося, десь там нагорі можна було розгледіти Мартіна і Руді, які достукалися до небес.
