Він народився 08 червня 1956 року. Поезію Віктора Шендріка можна порівняти з архітипичною фігурою циклопа. Вона мудра, класично ясна, іноді лякає правдивістю і при цьому по самі вінця наповнена живим і забутим сенсом справжньої, некабінетної, філософії в її значенні любові до мудрості і мудрості любові. Випустив десятий, ювілейний збірник віршів під назвою «На десять кроків». У жовтні 2013 року - номінація на премію «Народний поет». Перше місце в міжнародному конкурсі «Життя прекрасне», організованому Чеховським суспільством в Дюссельдорфі (Німеччина).
Широта погляду, глибина думки, гострота почуттів – все це властиве поезії Віктора Шендрика. А ще автор презентував свій роман "Девяносто первый или путь в бронзу", збірку розповідей «Любит – не любит».
Яскравим доповненням творчої атмосфери стало музичне супроводження віршів Віктора Шендріка у виконанні бахмутського барда – виконавця авторської пісні Валентина Овсянникова.
А далі пролунали вірші,вірші, вірші...
***
Я в порядке и буду в порядке,
Пусть не всё мне как с гуся вода.
Только велеречивым и сладким
Не сумею я быть никогда.
Зафальшивили медные трубы,
Поутихла бойцовская злость.
Если с кем-то держался я грубо,
Не так просто мне это далось.
И как прежде – всё кочки да пади,
В небесах чёрный крап воронья.
Если кто-то представлен к награде,
Я спокоен, я знаю – не я.
Недосуг собирать мне пожитки,
И пока я заложник дорог,
Если дрогнет щеколда калитки,
Выходи поскорей на порог.
***
Мне казалось, не зря кричу
На кровавом изломе буден,
Вот затеплю свою свечу
И мессиею выйду к людям.
Докажу я им, докажу –
Не тому поклонялись богу.
К благоденствию укажу
Неизвестную им дорогу.
И глотая табачный дым,
Задыхаясь в слепом дерзанье,
Как хотел я напомнить им
О былом человечьем званье.
Не рядился, не клянчил роль
Воздыхателя и страдальца,
Но лелеял в ладонях боль,
Не процеживая сквозь пальцы.
Но внезапно, как белый свет,
Стало ясно до дна, до соли,
Ничего от мессии нет
У меня, кроме этой боли.
И не знаю, куда идти,
Но пророческий пыл умерив,
Я в посулы других витий,
Хоть убейте, уже не верю.
***
Может, я совсем тебя не знаю,
Ту, которой только и живу?
Мудрено ли – до сих пор летаю,
Даже не во сне, а наяву.
До сих пор я приземлиться трушу,
И как в пику мелочной судьбе
Я дарил тебе стихи и душу,
Чем богат я, всё дарил тебе.
И не знал безумнее полёта
Над зевками темноликих дней,
Посвящая взятые высоты
Ясноглазой милости твоей.
Что там крылья! Я ливрею грума
Примерял с улыбкою в усах.
Может, просто я тебя придумал,
Ослепили просто небеса?
Дякуємо талановитим бахмутчанам за дивовижну творчу зустріч і бажаємо творчого злету та натхнення.