Спішили верхи.
Їхали возами.
Похід розтягся на дванадцять верст.
І Божа Мати плакала сльозами —
та поможіть нести ж йому той хрест!

Чи ви не люди?!
Що за чудасія,
дають старцям,
підсаджують калік,
а тут же йде,
ну, добре, не Месія,—
людина просто, просто чоловік!

Юрма гуде
і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює:
терпи,
вже он Голгофа,
он Череповище! —
хрущали під ногами черепи.

Сказати б, зброя, це хіба єдине?
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина
тягла хреста важкого на собі.

І хоч би хто!
Кому було до того?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого,
як він конає,
як він хоче пить.

І він упав.
І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік:
наморений ідучий з поля Симон,
що йшов додому
в протилежний бік.

Коли ж звершилась вся ця чорна справа ,
і люди вже розходилися ті,—
от парадокс:
заплакав лиш Варава,
розбійник,
не розп'ятий на хресті.

Чи пожалів,
чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син
таки іде на страту,
а він, розбійник,—
він таки живе.