Центральна міська публічна бібліотека 

Довідково - інформаційний сектор

 

 

Краєзнавчий буклет

        До річниці з дня народження нашого земляка Василя Гайворонського (Гайдарівського). Довідково-інформаційний сектор  Костянтинівської  ЦМПБ  підготував краєзнавчий буклет «На Василя згадаймо нашого Василя...» . 

        В ході  роботи над буклетом знаходимо матеріал про Василя Гайдарівського, а саме його автобіографію  у журналі "Сучасність"  за 1980 рік.  Велика подяка тій людині, хто оцифрував цей журнал і ми маємо нагоду прочитати  це сьогодні. 

 

ВАСИЛЬ ГАЙДАРІВСЬКИЙ. Дещо про себе і свою творчість. "Сучасність", 1980, N. 2 С.96 [Електронний ресурс]  / Сучасність     /– Електронні дані. –– Режим доступу:  http://shron2.chtyvo.org.ua/Suchasnist/1980_N02_230.pdf, вільний  (дата звернення 09. 01 .2020 р.). – Назва   з екрана.-Мова укр

Дорогий Пане Добродію! Ви пишете в своєму до мене листі, що було б доцільне задовольнити природну читачеву цікавість, давши в кінці книжки, хоча б і стисло, деякі відомості про автора. Я не проти Вашої пропозиції, але не знаю, як це зробити. Адже читач не статистик, його назвами й датами не задовольниш. А якщо описувати життя своє, то вийде біографічна повість. Можливо, що я колись і візьмуся за таку повість, проте не тепер, бо мене ’’муляють” інші теми і сюжети. Та як уже на те пішло, то дещо розповім про себе зараз, звичайно нашвидкуруч. Уперше я побачив світ 1-ого січня 1906 р. у промисловому місті Костянтинівці, на сході України, що тепер та частина називається Донбасом. Батько мій — Андрій Гайворонський походив із села Ямполя з-над берега річки Сіверський Дінець, а мати — Параска, з дому Ілляшенко, — десь із Сумщини, там батько її був лісничим. Жилось батькам моїм досить сутужно. Батько все своє життя працював на пляшковому заводі машиністом парової машини, що урухомлювала варстати і давала електрику. А мати порала та виховувала нас, дітей. Було нас дванадцятеро, але четверо померло малими. Решта ж, усі дорослі, жили до Другої світової війни. Учитись почав я з шести років у старого батькового приятеля — дядька Федора Китаєва. Він за рік навчив мене вільно читати й писати. Мені хотілось ходити до школи. Але туди приймали з восьми Автобіографічний лист Василя Гайдарівського (1906-1972) був адресований до Юліяна Середяка, видавця книги Гайдарівського ”А світ такий гарний...” (Буенос-Айрес, 1962), і надрукований в додатку до цієї книги. Тут передруковується з дозволу видавця. Книжку, незаслужено призабуту, відкривала повість ’’Мерехтливі зорі”, один з кращих творів про робітників Донбасу, написаний не ззовні, а, так би мовити, зсередини (автор був сам шахтарем). Вірна життьовій правді в змалюванні непевностей шахтарського життя, загроженого природою і політичною системою, повість може бути розглядана як одна з нечисленних у нашій літературі спроб писати в ’’Готичному” жанрі. 96 digitized by ukrbiblioteka.org років. І мати вдалася на хитрощі. Вона позичила у своєї сестри метрику її сина Павла Черненка, що був старший за мене на три роки, і з тією метрикою мене прийняли до школи під чужим прізвищем. Ошуканство таки викрилось, але не зразу, а за кілька місяців. Плакала перед учителькою мати моя, плакав я, поки зрештою учителька Олімпіяда Єпіфанівна не дозволила мені вчитись далі, уже під моїм справжнім прізвищем. І я раптом із найстаршого віком Павла Черненка перетворився на наймолодшого в школі Василя Гайворонського. Провчився в заводській школі чотири роки, кінчив її 1917 року, на початку революції. Учителька намовляла мою матір віддати мене до гімназії, запевняючи, що з мене можуть бути люди. Мати обіцяла порадитись із батьком. Але рада їхня кінчилась нічим, адже вирувала революція, люди мітингували, ходили з червоними прапорами, співали революційних пісень. А потім і розпочалась війна; біла армія, червона, українська, німецька, махновська — все мінялось, переливалось і перелицьовувалось, бої, похорони, розстріли, відступи, наступи, — так до 1921 року, поки остаточно не вкоренилась совєтська влада. Саме в голод 1922 року я пішов на скляний завод працювати. Голод і тиф якось пережили, життя потроху унормовувалось, і я захопився книжками, хоч і до того часу перечитував усе, що трапляло під руку. У місті була велика бібліотека, якою керував Фелікс Ковалевський, що уже тоді писав нариси, а згодом з нього зробився цікавий письменник. Крім багатьох оповідань, написав він великий роман ”Гута”, що друкувався в ’’Забої” і ’’Літературному Донбасі”. Але цілком роман той видрукуваний не був, а автор зник під час репресій, мабуть, загинув, як і багато письменників Донбасу. Учивсь я в гуртку самоосвіти при тій бібліотеці, мріючи разом з такими, як і я, молодими людьми про вищу освіту, готувалися ми для вступу в інститут. Але, крім навчання, мене опанувала ще Одна пристрасть. За порадою4 Фелікса Ковалевського, я почав писати оповідання. Напосіла на мене ця небезпечна пристрасть 1925 року. Писав багато, легко, сюжетів мені ніколи не бракувало і своє писання надсилав до редакцій газет ’’Молодий шахтар” і "Кочегарка” та журналу ’’Забой”, де мої оповідання охоче вміщали. Редакції цих видань знаходилися в округовому місті Бахмуті, перейменованому на Артемівське, в 25 верствах від моєї Костянтинівки. Цілком зрозуміло, я відвідував ті редакції, і в ’’Молодому шахтарі” познайомився, а пізніше й міцно здружився з 97 початкуючим письменником Григорієм Баглюком, недавнім шахтарчуком. За кілька років після нашої першої з ним зустрічі він уже відігравав поважну ролю в українізації Донбасу і за це загинув. Там, у Бахмуті, ще 1924 року утворилася Спілка письменників ’’Забой”, якою довший час керував Олексій Селівановський. До тієї Спілки прийняли й мене. Мій друг, Григорій Баглюк, поїхав до московського інституту журналістики, а за рік помандрував слідком за другом і я. Прийняли мене до літературного відділу вищого мистецькотехнічного інституту. Григорій Баглюк студіював журналістику неповних два роки, потім його виключили з інституту за антисталінські виступи й спровадили служити в армії. Я ще залишався в Москві. А тоді вже в Донбасі розгортались незабутні події, цю зрусифіковану промислову частину України упевнено й рішуче опановувала українська культура. Адже зросли нові українські кадри, виховані в місцевих школах та інститутах. Тоді вже прибувала робоча сила не з Росії, а з українських сіл, переважно молодь. Вона потребувала своєї газети, театру, книги, лекції рідною мовою. Цей історичний процес українізації Донбасу знайшов жваву підтримку в культурних колах столиці. У країну чорного золота їхали мистці, письменники, інтелігенція всіх галузів культури, читали лекції, улаштовували літературні вечори, утворювали різні гуртки, керували ними. Українська мова голосно зазвучала в містах і селищах. Тоді ж, під час українізації Донбасу, із Києва переїхав у Бахмут відомий письменник Іван Ле. Він очолив Спілку письменників ’’Забой” і взявся за її українізацію, за об’єднання українських літературних сил. Собі на помічника і заступника Іван Ле покликав із Харкова Григорія Баглюка, який пізніше редагував ’’Забой” та ’’Літературний Донбас”, уже цілком зукраїнізувавши їх. Секретарем і мовним редактором був Юліян Западинський, дуже корисна українській справі людина, киянин, що приїхав у Донбас разом з Іваном Ле. Під час розгрому українського руху в Донбасі Юліян Западинський зник. Я ще вчився в Москві, але переконувався, що марную час. Починалася сталінська доба з її індустріялізацією і нищенням ’’к л а с о в и х ворогів”. Викладачі читали лекції обережно, сухо, боячись власної думки, ховалися за цитати авторитетів. Історія народів, культури, мистецтва, літератури розглядались під аспектом прояву боротьби кляс. Я таки не витримав, залишив інститут з третього курсу, щоб уже ніколи туди не повернутись. 98 digitized by ukrbiblioteka.org Я повернувся до Костянтинівки, знову почав працювати на скляному заводі — різав скло. Це був кінець 1929 року. Але робітнича кар’єра моя швидко закінчилась. Іван ГІе мусів поїхати на довгий час до Узбекістану, збирати матеріял до другого тому свого ’’Роману Міжгір’я”, Григорій Баглюк мав редагувати журнал ’’Забой” і керувати літературною організацією, а мою кандидатуру вони обрали на Баглюкового заступника. І я погодився. Чотири роки ми з Баглюком провадили тяжку працю. Майже в кожному місті і багатьох селищах виникли гуртки ’’Забою”, що складалися з молоді, яка цікавилась літературою. Ними треба було керувати, допомагати, доводилось комусь із нас двох завжди кудись їхати. Наш двотижневий, на сорок вісім сторінок, ілюстрований журнал ’’Забой”, що вже друкувався виключно українською мовою, мав наклад 32.000 примірників. А потім цей журнал перетворили на місячник ’’Літературний Донбас”. Містили ми твори не лише своїх донбасівських письменників. До нас надсилали твори і столичні визначні письменники. Навіть М. Скрипник, тодішній нарком освіти, іноді вважав за потрібне свої статті друкувати не в Харкові, а в нашому журналі. Літературному рухові, пов’язаному з українізацією Донбасу, я приділяю в цьому листі багато місця, бо віддав йому кілька років свого життя, і праця та вирішила мою долю. У Москві вже я оповідань не писав. Не мав часу. Та й дивився на все своє писання іншими очима. Я відчував потребу й силу в собі дати щось більше, значніше. І 1930 року, працюючи в редакції ’’Забою”, я вирішив написати повість про молоде покоління шахтарів, що прибувало з українських сіл. Я взяв довготривалу відпустку, жив у шахтарських селищах, працював у вибої, рубав вугілля і вивчав побут. А потім виникла повість ’’Розминовка”. Вона друкувалася в ’’Забої” і харківському журналі ’’Гарт”. Друга частина цієї повісти друкувалася в журналі ’’Літературний Донбас”, а обидві разом склали книжку ’’Пугачівська рудня”. Цю книжку видало 1933 року Державне видавництво України у Харкові. Але на книжковий ринок вона не потрапила, була конфіскована в зв’язку з розгромом літературного руху Донбасу. Тоді ж конфісковано і книжку Григорія Баглюка, яка щойно вийшла друком. На жаль, назву її не пам’ятаю. На кінець 1933 року чи початок 1934 року у нас в Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелось. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватись репресій проти всього, шо українське. 99 І цей сподіваний наступ почався з того, що одного дня ҐПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався ’’Літературний Донбас”, присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почались арешти. Арештовано лише кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту письменників узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян письменників П. Беспощадний, П. Сєвєров, П. Чебалін захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши вже по-російському ’’Литературньїй Донбасе”, і видають вони його до цього часу. За чудо можна вважати, що змогли пережити те лихоліття і згодом працювати в літературі Кость Герасименко, М. Упеник, М. Рудь, М. Ткач, а може й ще хтось із донбасівців. А кільканадцять душ талановитих людей у розквіті творчих сил зникли, як і не було їх. Баглюка заслано на Воркуту і там його розстріляно в березні 1938 року. Микола Соболенко гибів теж на далекій півночі. Загинув і чудесний майстер вірша Василь ІванівКраматорський, не чути вже Ф. Ковалевського, Юліяна Западинського, Івана Ткаченка. Оце недавно київська ’’Літературна Україна” повідомила, що реабілітовано посмертно нашого донбасівця — грека походженням — Г. Костоправа. Але та реабілітація рівнозначна черговій компромітації імен, до яких люди ставляться з пошаною. Я був би засмучений, якби дізнався, що реабілітовано Григорія Баглюка. Мені після в’язниці довелось їздити, змінювати міста й республіки, щоб знову не опинитись у державних лабетах. У Ставрополі, на північному Кавказі, я ходив із скринею по вулицях як скляр, вставляв шиби, на Каспійському морі два роки ловив рибу для дагестанського рибтресту, у Слов’янську працював вантажником. Так до Другої світової війни. І лише під німецькою окупацією я знову почав писати оповідання. Друкував їх у ’’Львівських вістях”, у ’’Краківських вістях”, у деяких берлінських газетах. Але жадного оповідання, що писав їх ще юнаком, і з тих, що писав під час війни, у мене не залишилось. І дуже шкодую. Вони ж бо свідки і наслідки пережитого, вони ж моя автобіографія. В одному німецькому селі південної Баварії, під Альпами, уже після війни мені довелося ще раз міняти прізвище. На нас, втікачів, почали полювати репатріяційні комісії чи місії. Представники совєтської влади їздили по селах і за своїм списком вимагали ’’ворогів народу” . І я попросив лю б’язну секретарку бюрґермайстра, щоб вона змінила в моєму прізвищі деякі літери. Це вона, хоч і не без страху, зробила. І я заходив до канцелярії бюрґермайстра Гайворонським, а вийшов Гайдарівським. Та на цю наївну підробку я не дуже покладавсь, удень 100 digitized by ukrbiblioteka.org тримався села осторонь, вештався з другом-волиняком Петром Вовчком лісами. Він шукав гриби, а я тоді написав повість ” Ще одно кохання". Вона друкувалася в газеті "Свобода”, що видається в США, де тепер я живу. Приїхав сюди я в грудні 1949 р. виснажений фізично, а головне психічно, тяжко тисло все пережите раніше. Та поволі врівноважився духовно та у вільний від заробітчанства час пишу. Тут я написав кілька речей, три з яких є в цій книжці. Цього ж, 1962-ого року Об’єднання українських письменників ’’Слово” видало книжкою повість ’’Заячий пастух”. На черзі повісті Танчарі” й ’’Крадений батько”. На цьому, пане Середяк, закінчую свого листа з побажанням Вам успіху в поширенні книжки ”А світ такий гарний...” і якщо читач поставиться до неї прихильно, то це буде і моїм успіхом. Серпень, 1962 р.

Гайворонський В.   Заячий пастух [Текст] /В. Гайворонський .-Донецьк,2010.-156с.

Гайдарівський, В. Спокута [Текст] // В. Гайдарівський. - К., 2018. - 272 с. 

Література про життя та творчість Про Василя Гайдарівського:

Біляїв В. Шукач гарного світу (Василь Гайдарівський) [Текст] // „На неокраянім крилі...”. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. - С. 58-78. 

 Оліфіренко В. Уроки правди і добра [Текст]В.Оліфіренко  - Донецьк: Донбас, 2001.

Закордонне українство i Донеччина, вчора, сьогоднi, завтра [Текст]/.-Донецьк : Україна- свiт,2008.-310с.

Пустова Ф. Структура твору „Непрошений гість” Василя Гайворонського [Текст]  // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. - Донецьк: Український культурологічний центр, Східний видавничий дім, 2008. - С. 84-91.

Українська діаспора : лiтературнi постатi, твори, бiобiблiографiчнi вiдомостi [Текст] .-Донецьк:Схiдний видавничий дiм,2012.-516 с.

Статті із періодичних видань: 

 Романько В. Повернення на батьківщину Василя Гайворонського: До 100 річчя від дня народження В.А. Гайворонського// Донеччина.-2007.-5 червня. – С.4 

Березін В. Свiт шанує письменника - костянтинiвця. /В.Березін.    //Провинция.-2008.-14 января.-С.14                 

Березiн В. Хто не знає Гайворонського, той  не   розумiє Донбасу ./В.Березiн. //Провинция.-2009.-21 января.-С. 12 .       Василий Гайворонский - патриот или  прихвостень фашистских оккупантов.//Знамя индустрии.-2009.-12 февраля.-С.5.  

Шередека В.  Шануємо мiсцевi таланти. /В.Шередека  // Знамя индустрии-2009.-12 мая.-С.6      

Березин В.   Кiндратiвка  Гайворонського. /В.Березин     // Провинция.-2009.-18 ноября.-С.12  

 Бредiхiн I.   Костянтинiвка  Гайворонського. /I.  Бредiхiн    // Провинция.-2009.-6 января.-С.13     

Березін В.   Кiндратiвка  Гайворонського.  /В.Бе резин   // Донеччина.-2010.-12 сiчня.-С.2                              

Огнєва Л. Лiтературнi читання у Костянтинiвцi.  /Л.Огнєва  // Донеччина.-2010.-22 сiчня.-С.4    

Березин В.   Размышления над старыми фотографиями и картами.  /В.Березин     // Провинция.-2010.-27 января.-С.12  

Кущенко Е. Кiндратiвка пiзнає "Заячого пастуха". /Е.Кущенко    // Провинция.-2010.-3 марта.-С.4      

Бредiхiн I.  Селище Миколаївське   /I.Бредiхiн   // Провинция.-2010.-28 апреля.-С.13  

Задорожня Л.  Голодомор очима Гайворонського. /Л. Задорожня    // Провинция.-2010.-8 ноября.-С.14   

Четверта зустрiч шанувальникiв   творчостi Василя Гайворонського  // Провинция.-2011.-19 января.-С.15  

Алтухов В.Четвертi  Гайвороновськi  читання. /  В.Алтухов    // Провинция.-2011.-26 января.-С.12  

 Анатоліїва М. Четвертi Гайворонськi читання. /М. Анатолiїва   // Знамя индустрии.-2011.-1 февраля.-С.4                     Гайворонський В.  Наша мова./В.Гайворонський  // Провинция.-2011.- 16 февраля.-С. 13                                     

 "Заячий пастух" об'єднає Україну.   // Провинция.-2011.-16 ноября.-С.13  

Березин В.  Форум  небайдужих згадав "iнкiв". /В.Березин   // Провинция.-2012.-18 января.-С.13  

Истории строки   // Знамя индустрии.-2012.-20 ноября.-С.2          

Кручинiна  Є.  Лист до Василя Гайворонського  /Є. Кручинiна  // Провинция.-2013.-16 января.-С.13.  

 Оратовська Т.Гайворонськi читання-2013 /Т.Оратовська  // Знамя индустрии.-2013.-29 января.-С.2.          

Брєдiхiн I. Рiздвяно-новорiчнi свята 1942 i  1943 рокiв у дзеркалi костянтинiвської преси. Частина 3. Святочний Гайворонський./I.Брєдiхiн    // Провинция.-2013.-4 февраля.-С.13 . 

Вiдбудовуємо Донеччину через вiдомих дiячiв  // Провинция.-2014.-15 января.-С.13.                       

Аверин В.   Информационная война. Константиновка /В.Аверин   // НГ.-2014.-28 мая.-С.3                                       Бредiхiн I.  Новорiчна казка. Як червона вогня на мавпа людському роду жити заважає.            /I.Бредiхiн              // Провинция.-2016.- 5 января.-С.12  

Березин В.    Костянтинiвка вiдзначає 110 рокiв         з дня народження Василя Гайворонс         кого. /В.Березин   // Провинция.-2016.- 13 января.-С.         12                                     

Березiн В.     Гайворонський- це нашi 10 танкiв  за перемогу над рашистами./В.Березiн    // Провинция.-2016.- 20 января.-С.  12  .                                 

Пухир М. Символ українського Донбасу. /М. Пухiр  // Знамя  индустрии.-2016.- 20 января.-С.17 .                          

Березин В. Украинский Бринкер , Иван Ивано вич. /В.Березин  // Провинция.-2016.- 17 февраля.-С. 14  .                  

Школярi  театралiзують Гайворонського.  // Провинция.-2017.- 8 февраля.-С.   14.                                     

Березiн В.   Василь Андрiйович  Костянтинівка    Вас пам'ятає. /В.Березiн  // Провинция.-2017.- 15 ноября.-С.   14    Березiн В.  Нарешті  останній роман Гайворонського видала його Вітчизна  /В.Березiн //Провинция.-2018.- 15 августа.-С.   15                                     

Бредiхiн I.  Спокута  /I.Бредiхiн   // Провинция.-2018.-29 августа.-С.13  

         Ресурси  віддаленого доступу: 

Провідний бібліограф ЦМПБ Шпакова Наталя.